Подоганял сом гинто Муминовей жени, кед ми ше була представела у фризернї у Маки & Мефиста дзе ше ходзим штригац и дружиц, же як ше (єй) Милан, котрому вона и менаджерка за Хантерсох, уплєт кед повед за актуалну премиєрку же є „наша”, дзешка у чаше пред, лєбо такой по инауґурациї на актуалну функцию. Мумин подкрипел становиско з тройнїстим демократичним контекстуалним параметром єй „нашосци”; бо є – 1. жена, 2. еЛДЖиБиТи, 3. национална меншина. Но, мнє така калкулация енки була подозрива. Напевно, у даяких других обставинох би таки „педиґре” и шведочел дацо о прогресу дружтва през утаргованє дискриминативней норми спрам наведзених и подобних социялних катеґорийох, алє нє и у случаю тей и подобних паскудно опортуних марионетох мрежи позицийох од моци и власци. (Керуєм о политики, алє сом ше анї нє зарек же ше нє озвем, поготов пре специфичносц теми цо ше ме особнє дотика, на даяки способ).
Наведзена политичарка за котру, як и єй ґазду, саркастично у преси замерковане же ше бизовно нє будза у истей держави зоз своїма (со) гражданами, пошлїдково їх специфичней цемноти на Швет доокола себе, през їх „нї-зоз-чим-оправдани” розшпивани оптимизем и чвир(ин)канє гнєтка же – „Яй, як нам лєм добре идзе!”. Премиєрка з таким куришлєп – маниром найозбильнєйше грожи поконкуровац цинизму Мариї Антоанети; „Поносую ше же нє маю хлєба? Най єдза колача!”
Колеґа Иґор Михалєвич винїмково елоквентно елаборовал „Случай Брн-а-бич”, дотикаюци ше законского статуса спомнутей, однєдавна родительски витвореней, нам, панї, же вона сама пред державнима реґулами може максимално раховац на статус бейбиситерки своєй цимерки котра постала мац – цо добра часц явносци душнє дочекала за видрижнююце сперданє. Циркуз як з дакедишнього Дапчевичкового гиту. Мнє праве ту вишвитла експлицитна гипокризия, донайпосле режимски парадиґматска цо ми була подозрива од старту – премиєрка може лагодно нєдзбац за о-чим-ґод явне мнениє, напр. за законски третман и статус подобних „алтернативних” фамелиярних заєднїцох, яку и сама декларативно представя явносци, од початку ещи предходного министерского мандату, отже практично од власного уходу до швета политики на вельки дзвери, през хтори ю увед „Вельки жрец”. Ище лєм єдна у шоре очиглядней безочносци пануюцей ґарнитури „може нам ше як нам ше сце!”, аналоґно свойочасовому Хазяиновому толкованю виберанкового процесу; „Нє важне же хто гласа, алє хто чишлї”. Нє першираз повторюєм же покля єст овци – потамаль будзе и штриганя. Странка циска послухних по кондзеларийох, диспропорцийно обезправеним, котрих нєбарз єст же би и (за)робели дацо, за пременку. О тей паразитскей, (нє) отримуюцей дружтвеней квази-орґанизациї, а у ствари (високому) криминалу, як о подлим обичаю чи кризи дружтва, писал сом остатнїраз. Да ше ту уж и пригадовац розмервйовачка, яка така – потамаль и материялу на тему, як и бешеди будзе за вецей оздзиваня.
И гоч як обрациш, Ганя „нє наша” – констатовали зме гинто у спомнутей фризернї.
Становиска висловени у тим тексту виключно авторово и нє вше одражую ушорйовацку политику новинох „Руске слово”.