Павловичово читанє Костельника (бавенє бонус)

автор мирон джуня 2. май 2017
04 - LS - 01

Поставянє на сцену драмского тексту „Зазбероваче труплох” Звонимира Павловича, котре явносц мала нагоду видзиц у сезони остатнього Драмского мемориялу „Пeтра Ризнича Дядї”, рахуєм як еволутивне помкнуце напредок тей файти уметнїцкей творчосци при Руснацох.

Нароком гварим „поставянє”, понеже литература як така, а драмска поготов, и при нас поготов, помали постава вше занєдзбана, периферна, най нє повем – анахрона форма препущена найузшому кругу партиципантох у даякей форми особного, чи явного анґажованя. Нєридко аж лєм и алиби за отримованє манифестацийох котри девалвовали найбаржей пре преширйованє сучасного простору забави, менєй уметносци.

Як перше – витворене сотруднїцтво медзи (традицийно антаґонизованима) новосадску (автор тексту) и керестурску (режия и виводзенє) сцену. Розвива ше барз важна, аж ше усудзуєм повесц, примарна тема нашей заєднїци през подобу оца нациї Гавриїла Костельника з нїґда до конца вишвицену мервенїну коло законченя його траґичней судьби. Ґу тому треба доложиц и (нїґда достаточни) просвищуюци фактор за (ширшу) заєднїцу, а на щесце кельо ше ми видзи – интересу за таку тему вше було. Остатнє, алє бизовно нє и найменєй важне – доказує ше писменосц (ещи вше) живого автора тексту (яких на пальци можеме почитац), певного подняц ше такого задатку и мац щесце най му ше за живота постави робота до явного (театер) простору.

Нє затримовац бим ше вельо на коментарованю сценскей удатносци фалату, дзечнєйше констатуєм же автор Павлович у нєформалней бешеди по приказанию виражел началне задовольство з одпатреним. Та и сам доложел (само)заувагу коло проблематичносци ришеня даяких ситуацийох з тексту (конкретно спомнута технїчно чежко витворлїва сцена псового, у скоку, лапаня з писками руценей му проскурки).

З Костельником ше мало хто усудзел озбильнєйше байлаґовац при нас: окрем Тамашовей вичерпней студиї „Г.К. – медзи доктрину и природу” и Папгаргайових обробкох Костельникових драмох („Образи на скори”), Павлович остатнї у шоре котри доклада свойо видзенє Костелникового случая.

Цо ше самого тексту дотика, як перше ше да замерковац густу семантику у тим случаю ошлєбодзену од символизма (окрем на самим початку), лєбо двозначносци на яки звикла публика хтора провадзи Павловичову (насампредз, режийну) творчосц. Схопно вибалансовани, аж документаристично обсяжни корпус фактох вязаних за зложени хронотоп Львова у остатнїх дзешец тужемских Костельникових рокох з єдного боку, цо потвердзує общу писменосц и сензибилитет за тему. Празни простор удатно надополнєни з авторовим попатрунком на закулисни ситуациї дзе була потреба моци имаґинациї, а знова випочитовани дружтвено-политични комплекс за актуалну историйну ситуацию, з другого боку: сам увод до фабули Павлович малює з упадлїво ґотску атмосферу коло епицентра драми – львовскей церкви Преображения Господнього, зоз зловиснима вранами – сцена скоро аж аналоґна леґендарному дїлу велького майстра Гичкока – филма „Психо”. Девастация простору нависцує дефлорацию сакралного, и предлужує ше зоз алеґорийну вязу Костельниковей судьби з Христову хресну драгу, та аж и психолоґийне розпасмовйованє подоби на алтер еґо ениґми воланей Настя Волошин, котра (у тим случаю, нєридким як стилске средство) символ (натрапеней) нациї. Сам Костельник у мрежи вецейнїстих колизийох: фамелийне – явне, политично идеолоґийне – клерикалне, духовне – материялне итд. … Фасцинує як Павлович удатно запровадзує канон документарносци и анї на єдним месце ше нє умервює у балансованю екстремно семантично згуснутого тексту. То лєм гутори о його театралней компетенциї и вшелїяк подзвигованю стандардох у творчосци по руски. Обашка о чувствительносци за високофункционалну и важну тему на котру будзе вше потреби ше врацац и роштовац ю през наиходзаци пременки у часу пред нами.

(Опатрене 59 раз, нєшка 1)