Шицко мож з пораду

автор але 10. септембер 2017
DSCF1967

Шейсц децениї барз швидко прелєцели – источашнє вигваряю Цапово, и през тоти слова, думки и попатрунки, видно же то були децениї потримовки, почитованя и порозуменя.

Яким Цап и Ирина, народзена Уйфалуши, 13. авґуста преславели точно шейдзешат роки як почали „дзелїц добре и зле”, а їх приповедка праве и почина зоз дзелєньом…

Давних штерацетих рокох першираз ше стретли як шейсцрочни дзеци на дюрдьовским салашу у Ириновей баби, кед за столом дзелєли исти танєр. Слово о векшей мольби на хтору поволане цале сушедство. Понеже добрих людзох у помоци було  вшадзи доокола, а танєри мало, вони двойо, як наймладши дзеци, шедзели вєдно и єдли з истого танєра.

То перши памятки на їх познанство, алє мож повесц же ше од теди анї нє розиходзели. Дзецинство тиж вєдно препровадзели,  у бависку  як и шицки други дзеци на Руским шоре у Дюрдьове, на хторим бивали. Дзелєли их лєм двацец хижи…

И БАБИ КУС „ПОДРИЛЯЛИ”

Кед були млади Яким и Ирина ходзели на „иґранки” хтори ше теди з часу на час орґанизовало у Дюрдьове, а ходзели и на прадки. Гваря же Дюрдьов теди мал богати и рижнородни дружтвени живот. Ходзели вєдно до школи, були у истим дружтве, но, як гваря, нє були часи як нєшка.

– Велї з нас анї нє закончели основну школу и одали ше. Я закончела основну, алє сом ше нє сцела одац до осемнастого року, гоч ме уж теди даєдни тримали за стару дзивку – толкує Ирина.

Нє було вельо роздумованя кед слово о малженстве. Познали ше цалого живота, знали же су обидвойо з добрих фамелийох, чесних и роботних, и якошик, само ше понамесцало.

  – Кед уж пришол час за одаванку, дакус ше и нашо баби умишали, бо нєт доброго малженства там дзе ше баби нє порадза – франтує  Яким,  и надпомина як барз важне отримовац традицию и обичаї свойого народу.

25 Cap Irina i Jakim

ТРИ ДНЇ СВАДЗБА

Свадзба була велька, мали вецей як 400 свадзебних, алє, як гваря, то ше теди так робело – „на велько”, зволало ше родзину по треце колєно и ферталь сушедства зоз обидвох бокох улїци. Млодята ше перше побрали у општини, вец у церкви, а вец було вешелє. Славело ше три днї и вешелє було по старих руских обичайох. Шицки були у ручнїкох, а Ирина була у кабаце. После пол ноци ю зачепели до фитюли хтору ношела ище длуго после того.

О рок после свадзби, Яким пошол до войска, а Ирина два роки була катоначка у швекри. По єй словох, швекра була барз добра, та обовязки у доме кончели вєдно и коло нєй ше учела старац о обисцу. Теди вона вихасновала нагоду та през жиму ходзела на курс  за шивачку. Кед ше Яким врацел з войска, 1961. року ше преселєли жиц до Вербасу, и то на шпедитеру.  Рок жедлярели, а вец купели хижу и як гваря, були то добри часи за двоїх младих.

– Оцове нам помогли же би зме купели хижу. Ирина такой достала роботу у конфекцийней хижи „Мона”, a я за єден дзень достал роботу у шпиталю, бо сом и у войску бул у шпиталю. На тих роботох зме дочекали пензию, Ирина после 35 роки роботи, а я после 42. Теди було так же ше нєшка приявиш, а ютре достанєш роботу. Нє було тельо тих одказох, нєшка младим вельо чежше – твердзи Яким хтори робел як технїчар и ґипсер на ортопедиї, а єден час на гирурґиї. Гоч тоти оддзелєня досц чувствительни и пациєнти у вельких больох, Яким гвари же нє зна хтору часц роботи баржей любел.

Ирина у „Мони” шила панталони, шоси, капути, робела на найодвичательнєйшим месце, на оддзелєню дзе ше шию кишенки, цо и найчежше. Памета же були барз добре дружтво и же нє було чежко, гоч скоро цали роботни вик препровадзела по зменох. Любела тоту роботу.

– Кед пришли дзеци, було дакус чежше. Таня ше народзела 1963. року и теди держава давала лєм шесц мешаци положнїцкого одпочивку. Мушела сом робиц у зменох, та зме волали єдну жену зоз Коцура хтора ю чувала. Вона барз добре знала зоз дзецми и складала ше з Таню. Жили зме як єдна фамелия. Познєйше, кед ше 1972. року народзел Борис, уж моя мац приходзела и помагала нам, а и Таня була старша – памета Ирина.

Яким познєйше робел и у Дому здравя у Кули. Єденац роки робел по зменох у двох шпитальох, та гоч там  могло добре заробиц, тоти роки памета як барз чежки.

ПОТОМКИ ИМ ВЕЛЬКА РАДОСЦ

Велї твердза же дакеди бул вельо лєгчейши живот, алє за тих двоїх роботних людзох мало було часу за розвагу и одпочивки. През лєто часто одходзели до  познатей банї до Харканю, та то бул и одпочивок, и розвага. Вони двойо задовольни же оможлївели дзецом же би закончели факулети хтори жадали и же су тераз успишни людзе зоз своїма краснима фамелиями.

Пензию препровадзую мирно и у злагоди своїх осемдзешатих рокох. Маю тройо унучата од дзивки Танї Полдруги и сина Бориса Цапа и вони им  велька радосц. Намагаю ше же би ше шицки позберали голєм на вельки швета, родзени днї, фамелийни ювилеї…

Обидвойо толкую же барз важне отримовац свойо обичаї, традицию и язик. На одредзени способ и їм тото помогло же би телї роки витирвали у злагоди.

– То важне пре фамелию, бо зоз почитованьом традициї, родичох, других людзох и народносцох – чловек научи почитовац и ма порозуменя и за того коло себе – гвари Яким.

На питанє же цо би совитовали младим нєшка, Яким одвитовал:

– Треба ше розумиц, почитовац и пребачовац. И цо скорей ше оженїц. Крашнє то буц длуго леґинь або дзивка, алє кажди час ма свойо… Нє добре кед чловек длуго сам – гвари Яким, а Ирина додава:

 – Познєйше нєт тельо нерви за дзеци, звикнє ше на други ствари. Кед дахто млади, „луди”, вец ма моци за шицко и нїч му нє проблем. Ода ше и тлуче живот таки яки є! –  так толкую Цапово тайни малженства.

DSCF1961

НЇЧ ШЕ НЄ СЛУЧУЄ ЛЄМ ТАК

Пред шейсцома децениями, 13. авґуста 1957. року, у дюрдьовскей церкви Ирину и Якима повинчал паноцец Владимир Пап Дюрань. Роками Цапово внєдзелю одходза до церкви, тераз до церкви у Старим Вербаше,  и слухаю Службу Божу хтору  уж даскельо роки служи унук паноца Папа – о. Алексий Гудак. Мило им же живот так „понамесцал коцочки”, чувствую же ше їх любов и пожертвовносц отрима ище велї роки.

ХТО ДЗЕ, ЦАПОВО ДО ГАРКАНЮ

Таня и Борис, Якимово и Ириново дзеци, ришели же би им за рочнїцу подаровали лєтованє у Гарканю, у Мадярскей.

– Роками зме там одходзели фамелийно на одпочивки и отамаль маме красни памятки з дзецинства. Прето зме жадали же би вони ище раз нащивели тото место – гвари Таня, а Борис додава:

– Кед зме були менши, барз зме нє любели ходзиц до Гарканю. Нашо пайташе ходзели на морйо, та зме ше часто и гнївали, бо ми идземе до купелї. Медзитим, нєшка ше тому шицки вєдно щиро нашмеєме.

(Опатрене 69 раз, нєшка 1)