Верим до значеня поетского слова

автор розгварку водзела: опс 4. януар 2018
miroslav aleksic

Мирослав Алексич познати и наградзовани сербски поета, заступени у велїх антолоґийох сербскей поезиї, того року бул госц на Културней манифестациї „Костельникова єшень”. Вон Руснацом познати по винїмково квалитетним прекладу Идилского венца „З мойого валалу ” Гавриїла Костельника, хтори поробени у сотруднїцтве зоз др Юлином Рамачом. Праве вочи нашей манифестациї писаного слова Мирослав Алексич достал углядну награду „Ленков персцень” за найкрасшу любовну писню на сербским язику обявену у прешлим року „Тота хвилька” (Тај трен). Того року його поезия преложена и на найвекши славянски, русийски язик. Зоз Мирославом Алексичом бшедуєме о успихох, о смислу и значеню творчосци и часу у котрим жиєме.

РС „Мизерни часи” (Оскудно време) найновша збирка вибраних и нових писньох представя Вас як дозретого, даровитого автора, у хторей ше нє обачую нїяки злучованя дакедишнїх и найновших писньох. Одлични наслов збирки и уводней поеми, хтори кореспондує зоз Гелдерлином. У збирки як кед би бул главни юнак час. Прецо праве час?

– Час у моєй поезиї ше зявює як физична катеґория, як час хтори мераме зоз хронометром, чи є пискова годзина, клепсидра або механїчна годзинка. То гевтот час хтори сцека и чури медзи пальцами як писок. Воно як кед би доставало пошвидшанє и вецей ше му нє удава зєдинїц ше зоз змистами наших животох. Цалком ридко то и метеоролоґийни час. Алє гевтот час у наслове моєй поеми и кнїжки, то гелдерлиновске поняце мизерних часох, то час як епохи або як єдна цивилизацийна хвилька… У нашим чаше велї духовни продукти можу ношиц ознаку псевдо або квази. Скоро же исти стан и у обласци материялней култури. О тим бешедує моя писня „Апокалипса”. Тот час то час рециклованих вредносцох, час без идейох и идеолоґийох. Постої, наприклад, якиш шветови календар медзинародних дньох того и гевтого, хтори ма улогу заменїц святих у християнским календаре и креїрує слику же хтошка дума на седем милиярди людзох, медзи котрима ви и я. То нє час кризи вредносцох, алє одсуство вредносцох.

Европска цивилизация, котрей припадаю и Русия и Америка, ма свойо ключни шейсц вики на чиїм штредку Христово народзенє. То остатнї три вики старей ери у котрих класична греческа култура досцигує свой верх у ери геленизма, и перши три вики новей ери у котрих ше християнство виборело од преганяней и погибельней релиґиї котра жила у катакомбох и постала урядова римска релиґия. За Гелдерлина, котри ше у своєй велькей поеми „Хлєб и вино” пита нач поетох у мизерних часох, медзи геленским пантеоном и християнства нєт дисконтинуитета. Кед же Гелдерлинов час мизерни, вец тото цо ми жиєме ище вецей худобнєйше, тот час то час пораженого духа. Ми жиєме у чаше хтори за свойо вельке досцигнуце трима кажде розтаргнуце зоз традицию, хтори нє навидзи свойо походзенє, чий идеал супериорни варвар. Тот и таки швет можебуц може виратовац лєм нова културна полицентричносц, нова конкуренция идейох и вредносци, процивна смутней ґлобалистичней стварносци.

РС  Чи мож повесц  же поезия лавиринт зоз хторого нє жадаце висц, парафразуєм наслов зоз интервюа хтори сце дали новосадским дньовим новином „Дневник”?

– Нє цалком сом сиґурни же поезия лавиринт до хторого заблукаце у єдней хвильки свойого живота, а вец тот лавиринт постанє вираз вашого єства. Дахто би повед же то праве гевта Арияднова нїтка хтора вам поможе прежиц путешествиє през животни лавиринт, наздаваюци ше виходу. Исную и гевти хтори думаю же поезия лєм красна илузия же маце можлївосц вибору у подполно детерминисаним лавиринту швета. Поезия за мнє скорей шицкого гевто цо Брана Петрович менує як моц бешеди. Язик и писмо сами по себе уж припадаю до сфери чудесох. А, цо аж поезия? Вилєм Батлер Єйтс у єдней писнї бешедуюци о поезиї гвари: „… умилни звуки най ше зложа, глєда ше моц векша як шицко друге”. Петрович и Єйтс гваря скоро исте. Цо друге най повем, окрем же ше складам зоз мнє наймилшима поетами.

РС  Кед же час главни юнак Вашей поезиї, нє мож заобисц думку о кончини нашей драги, гоч по хторей држки зме ходзели, конєц нєзаобиходни. Яке Вашо роздумованє о тим концу, о шмерци?

– Найвецей писнї написани о любови и шмерци. Часто у истей писнї обидва мотиви. И то нє случайно, бо тоти поняца спроцивени єден другому до тей мири же ше виключую. Так и у християнскей „математики”, окреме кед ше тоти поняца вежню у абсолутним смислу. Остатня думка, по моїм думаню, найвекшого сербского романа, „Селїдби” Милоша Црнянского глаши: „Селїдби єст. Шмерци нєт”! То таке ясне, диялектично. Живот безсмертни. Окреме тото ясне кед у питаню уметнїцка и литературна творчосц. Задумайце питанє: Чи живи Шекспир и Сервантес? Гей, живи су. Як? Ище як. И Гомер.

А, цо ше дотика малих, звичайних каждодньових людских шмерцох, тих одходох котри нас дотикаю док и сами нє пойдземе, то жридло велїх жальох и церпеньох и нашого нємиреня зоз конєчним. Вельке нашо нєзнанє и наша боль. „Нам преходносц шицко цо маме”.

РС  Иронийски лиризем як литературни поступок барз упечатлїви у Вашей поезиї. Чом сце вибрали праве таки приступ ґу своєй поезиї?

– Кед лєпше роздумам, випатра ми найточнєйше и найкратше видзенє мойого поетского поступку цо го виповед, пред вецей як трицец роками, а уж з нагоди моєй першей кнїжки, поета Селимир Радулович хтори ме видзел як: „поету интелектуалней унапряменосци мриї, чий поетични вираз источасно скрива и одкрива смисел.” У тим смислу видзим як точну и вашу опсервацию. Ище Жорж Бифон гварел – Стил то сам чловек. Блїзке ми тото, уж познате видзенє, и сиґурне же ми нє вибераме литературни поступки, алє вон часц нашого поетского коду. Иронийски по єдней дефинициї гевтот котри поставя питаня, а прави ше же нє зна одвит, або гевтот цо прецихнул и повед менєй як цо дума. Лиризем, заш, синоним за одушевиє и занос. А иронийски (або можебуц интелектуални) лиризем заправо пренапреґнуте злученє ирониї и лиризма котри у тей напнутосци посцигує гевто цо я видзим як смисел поетичного. Гварим я, бо други поетове иншак видза и доживюю поезию. Мойо прави поетски угляди Сервантес и Кафка хтори нє остали запаметани як поетове. Розприповеданосц прози їм оможлївює и прекрасни вилєти до ґротески и сарказму. Структури писнї, хтора злучена и збита, блїзше суптилне иронийске, часто парадоксалне злученє поколїмбаней еґзистенциї и возвишеного цилю, або лєм задумки, так як у єдней моєй писнї шекера „медзи древену ручку и оштрим застата”.

РС  Ище як барз млади поета наградзовани сце за свою творчосц. Пред мешацом уручена Вам углядна награда „Ленков персцень” за найкрасшу любовну писню у року за нами „Тота хвилька” (Тај трен). Кельо награди знача уж витвореним поетом?

– Награди красни и потребни, а знача вельо и младим и гевтим другим, менєй младим поетом. Вони унапрямую увагу явносци на добитнїка, упуцую читательох на його дїло. А каждому творительови важна увага реципиєнтох. Най ше нє спреведаме, пре нїх пишеме и обявюєме. У процивним, могли бизме сами себе писац писнї и тримац их у фийовки. Прето ми нєдобре од гевтих самопрешвечених, вше нахмурених писательох и уметнїкох вообще, хтори доставаю награди, а нєпреривно неґирую їх смисел. Награда „Ленков персцень” ми принєсла окремну радосц. Мена предходнїкох тей награди: Матия Бечкович, Перо Зубац, Блаґоє Бакович, Драґан Йованович Данилов, Саша Радойчич, Таня Краґулєвич и други, бешедую о кредибилитету тей награди. Друге, тота награда на прави способ руца шветло на єдну з найкрасших и найважнєйших приповедкох нашей поезиї, на найинспиративнєйшу музу и єдного з найвекших поетох сербского язика, Ленку Дундєрски и Лазу Костича.

РС  Того року Ваша поезия преложена на русийски язик, найвекши словенски язик. Яке то чувство кед ше досягнє таки успих?

– През лєто у Москви, у Видавательней хижи „Ґаракс” вишла кнїжка моїх вибраних и нових писньох – „Лавиринт”, двоязично на русийским и сербским язику, у прекладу Андрея Бизилевского. Бизилевски вельо прекладал наших сербских поетох Стевана Раїчковича, Миодраґа Павловича, Матия Бечковича, Мира Вуксановича, Мирослава Тохоля и Драґана Драґойловича. То за мнє велька чесц. Кед ше ваш вибор зоз поезиї зяви на єдним з найвекших шветових язикох и у жеми, кед нє найвекшей, алє єдней з даскельо найвекших литературох швета, вец почнєце роздумовац о тим яки одгук вашо слово там може мац и заслужиц. То язик Пушкина, Єсенїна, Маяковского, Цветаєвей, Набокова… Тот рядошлїд барз длугоки и виволує огромни респект. Читательом котри воспитани на такей литератури нє можеце понукнуц гоч цо. Прето податок же ше єден углядни прекладатель и єден углядни видаватель одлучели русийскому читательови понукнуц мою кнїжку писньох, мнє велька чесц. По добрей пракси того видавателя кнїжка будзе у шицких 250 централних обласних библиотекох Рускей Федерациї, од Калинїнґраду до Камчатки. Кед сом пред даскельома роками у дружтве поетох зоз шицких славянских жемох, гуторел свойо писнї на Фестивалє словенскей писменосци на чесц Кирилови и Методийови, у городу Тверу нєдалєко од Москви, подумал сом яка уж то велька чесц за гевтого хто вери до значеня поетского слова. Теди зме як сербска делеґация посадзели и єдно древо у парку поезиї. Верим же пошвецено и пилно рошнє и же го раз знова увидзим кед же ме „Лавиринт” дакеди ознова одведзе там.

 

(Опатрене 23 раз, нєшка 1)