Принцезов пост-горор швет

автор Мирон Джуня 9. януар 2018

Найновша збирка приповедкох Александри Живкович Бучко читачом понука предлуженє дожицох и замеркованьох главней героїнї котри авторка (найчастейше) виписує у першей особи, (полу)автобиоґрафски, як и потераз. Сакс од „Горору за принцези” дипломовала, одала ше, роби (стаємно, дочасово и уж койяк), еманциповала ше, з єдним словом.

У новим рукопису ше замерковює ґалерия истих (архе/стерео)типох з ориґиналного авторкового арсеналу котри и надалєй з часу на час дефилую през нове писаниє зоз предходного искуства: принцове, кремпити, айкули, маґарци, овци, гуски и други звичайно зооморфни морди, алє зато фокус значно вименєни. Алтер еґо Шепокс озда єдина антропоморфна катеґория присутна зоз скорейших приповедкох, попри авторкового субєкту. Варошска перспектива младей занятей жени заменєла коґнитивни универзум матурантки-бруцошки зоз провинциї у намири ше присподобиц урбанизованому стилу живота, думаня и инше. Сатира, простонародна (читай на чудо швецке посербена) бешеда и далєй доминантно стирча у тей новей литературней обяви котра як кед би лєм достала на своїм фуриозним темпу. Цо би ше и обчековало после (по моїм) найлєпшого апокалиптичного горор-треш-саянс фикшн финалу єй остатнього дїла у литератури по руски. ЕВЕР! (Опис кошмару о власней свадзби, кед же сце нє читали „Горор за принцези”). 

Теми ше прилагодзели замерковйованю зоз штредзиска збуваня (так и академик Тамаш на Катедри учи як ше пише), так же малограждански полтронства и подобни алеґориї (нароком нє одкриєм о хторих приповедкох слово – пренайдзце сами!) найупадлївша новина у стилским подняцу, кед же поровнуєме дїло як предлуженє ґу дебию. Хаснованє животиньох (нє лєм у наздзиваню) у алеґоризациї людских карактерох и поступкох, жанровски приблїжує писанє ґу гибридней форми з басну, цо релативно нєобчековани, алє ориґинални и иновативни поступок. Тот и таки бестиярий на способ як го Сакс доклада у приповеданю пригадує покус на Юлина Надя котри, поправдзе, нїґда нє мал своїх нашлїднїкох.

Дацо о вязи зоз сучаснїками: Думам же Иван Медєши Шукс перши детабуизовал „шмердзацу метафору” през приповедацки поступок фантастики, у „Шпацирох по сподку дунца”, дзе професор котри мачал себе шулї зоз дунцовей чечносци дзе привар студента – (анти)героя романа, прегварел о садистично понїжуюцим поступку надмоцних поєдинцох наспрам обезправених (су)гражданох, у тим случаю на оджитей релациї професор – студент, гоч думам же тота страшна алеґория на вельо ширше мала амбицию залапиц, и у тим я видзим єй найвекшу вредносц. Фабула, пар екселанс, права Кафкиянска. Сакс, з другого боку була буквално, бо нє закончовала, алє лєм починала факултет кед писала „Горор”. Як єден зоз способох (авто)ратунку младей, амбицийней валалскей дзивки, окреме удатно автоиронично ше поспердала зоз обаваньом єй ровеснїцох, котрим ултимативна опция – одац ше. По оконченей (само)афирмациї, залєзло ше до „шмердзацих метафорох” котри у тим случаю обачлїви през лїзанє и паханє задку при билих медведзох, як опис швета полтронства и самодостаточней провинциялносци при нас як колективу, ширше чи кратше патрено. Дзе ше вец и лоґично може конкретнєйше правиц паралели кед же бизме сцели Александрово писанє спатрац як „женски” одвит на „Шпацири”.

Праве тот елемент (балєґи з нашого „Урбаного гумна” на талпох и запеткох обуї) нас гнєтка будзе провадзиц зоз своїм смродом як припоминанє з якого ґета зме ше вилягли и цо то за „швет” до котрого нам старши зохабели крочиц. Прето вец тот и таки критични дискурс през уж препознаваюци сеґменти за даяку будуцу експертизу сучасней Литератури по руски ме радує, бо видно же постої стилска виєдначеносц, як доказ дачого цо би бул ґенерацийни манифест. Донайпосле и назви як напр. „Глас ректума” (валалски фанзин з дзеведзешатих може лєм пошведочиц тому).

Панк ис нот дед!

(Опатрене 182 раз, нєшка 1)