Витхнуце часу

автор м. джуня 30. юлий 2021

Шерцо ми на месце; мой универзални домашнї театрални фаворит, режисер Златко Пакович замерковани, препознати и наградзени на остатнїм Стерийовим позорю. Напевно дзекуюци, як сам констатує – жирию и селекциї дзе нє було представительох власци, котра праґматично провадзи и стреже (и санкционує) над каждим явним критичним одношеньом ґу нєй. Триюмф векши пре вецей причини; спомнути автор ище вше водзи войну зоз свою лоньску представу „Сребреница”, цо як тема нє ма и нє може мац огранїченє часовей актуалносци. Дополнююца сатисфакция то же споза Паковича нє стоя театрални институциї з „масну” державну потримовку як цо ЮДТ наприклад, лєбо фестивал БИТЕФ. Прето ше исти анї нє сцел одповолац тим другим за наступанє на тей елитней манифестациї. Компромитация зохабена каждому понаособ як вибор и на власну одвичательносц. Вельо би чишлїц… Синекури як „швербенє у пальцох”.

Важносц того цо робя людзе на уметнїцкей явней сцени ровна малочисленим нєзависним медийом, цо су гнєтка церень у оку власци. Шведкове зме и тих дньох єдней з аферох без числа (а заправо скруцованє уваги популусу) котрим уж якбачу не будет конца.

Влонї наградзени фалат „Семпер идем” по тексту Дьордя Лебовича ше дотика Другей шветовей войни, з котру ше (як тему) нєшка обраховює и хаснує ю хто уж як сце. Сцем повесц же ґенерално мож обачиц дефицит темох и референцох на терашню епоху. Огляднуца, док придзе „безпечни” час на то, бизовно же будзе. Лебович за живота у єдним интервюу приповедал як му роками, децениями аж, скоро нїхто нє верел о пеклє Аушвица, з хторого ше як леґинь врацел, а Данило Киш ше поносовал на заходних (лївих) интелектуалцох, и (нє лєм свой) нєуспих прешвечиц их до злодїйствох тоталитарней Сталїновей диктатури (Солженїцин ещи нє бул обявел свой „Архипелаґ Ґулаґ”). Обидвоме вец зацихли, и списали капитални дїла домашнєй литератури („Нєбесни одряд” и „Крипта за Бориса Давидовича”).

Жертви вше вимагаю же би ше им придала чесц памятки, алє якош вше випаднє же у тим загартаню труплох зоз швижшу „колатералну чкоду”, историйна динамика найвекшу утрату чи чкоду роби праве живим шведком того и такого процесу, цо ше нє можу вец, анї дочекац якей такей правди. Прето и наслов „Семпер идем” (вше исте – лат.) илуструє Лебовичово прешвеченє же жиєме у єдним гнєтка повторююцим симулакруме насилства, Басаровски поведзено.

Нє лєгко буц преволани як „нєприятель народу” од режимскей пропаґанди, алє як сом гварел, колаборация и пошлїдкова компромитация зохабена каждому на власни вибор и ганьбу.

ПС Закончуєм з „театралну триолоґию” (3. по шоре колумна на тоту тему). Шлїдзи ЗЕН на валалє.

Становиска висловени у тим тексту виключно авторово и нє вше одражую ушорйовацку политику новинох „Руске слово”.

(Опатрене 42 раз, нєшка 1)