Руски народни театер „Петро Ризнич Дядя” ше два роки пред вельким ювилейом, пред означованьом пол вика од снованя ознова, хто зна по хтори раз находзи на крижней драги, пред велькима спокусами хтори ше дотикаю насампредз його статуса, його континуованого финансованя, та у добрей мири и його мисиї, перше у рамикох рускей националней заєднїци, а потим и ширше, на териториї Войводини и Сербиї.
Основани як аматерски, а потим през рижни трансформациї третировани, лєбо наволовани як полупрофесийни, лєбо „у функциї професийного” вон нїґда нє бул, а анї є нєшка нє професийни театер у полним смислу того слова. Одрастал сом од вчасного дзецинсва зоз нїм, и буквално у нїм, и бул вецейдеценийни шведок же бим могол арґументовано пошведочиц же плеяда наших визначних поєдинцох потрошела свойо креативни, политични, дружтвени и людски потенциял же би ше тот ступень досцигнул, алє ше по нєшкайши дзень тото нє удало. Лєм у остатнїх 18 рокох, кед сом уж и сам бул у позициї вплївовац на даяки збуваня, (лєбо сом думал же можем вплївовац), о статусу и финансованю нашого Театра бешедоване найменєй зоз пейцома министрами култури Републики Сербиї, двома предсидателями Влади Сербиї и Войводини, двома предсидателями Скупштини Войводини, найменєй пейцома секретарами за културу и за национални меншини и безчисленима помоцнїками и заменїками на покраїнским и на општинских уровньох. И попри шицким тим РНТ „Петро Ризнич Дядя” остал, практично, єдина институция, односно установа чия професионализация нє приведзена до конца, за чийо позиционованє нє було, и ище вше нєт, достаточно слуха там дзе ше наисце одлучує и дзе ше находза механїзми и пенєжи. Гоч формално установа, вон зведзени на уровень нєвладовей орґанизациї хтора нє ма заняти особи, алє єдного гонорарного директора и шицких других актерох хтори анґажовани по проєкту, за мизерни гонорари хтори на гранїци людского достоїнства.
Поставя ше питанє – як твориц озбильни театрални досяги у такей ситуациї и таких условийох? Источашнє, у подсвидомосци векшини людзох у нашей заєднїци руски Театер ма подобну чежину як и наша Катедра, телевизия, радио, „Руске слово”, Дом култури, нашо школи… И наисце, вон би по своїм значеню за очуванє нашого идентитета тото и требал буц. Та, тераз пре лєпшу пластичносц реалного стану, задумайце себе кед би од ютра шицки начишлєни институциї мали лєм гонорного директора, чи директора волонтера и кед би свою основну дїялносц окончовали по проєктох. То би значело же би новинаре у радию, телевизиї, у „Руским”, доставали 10–20 тисячи динари за роботу хтору робели 3–4 мешаци, а так и професоре у школох, на Катедри… Яка би у тим случаю була професийносц тих людзох и яки бизме досяги, чи стандарди у їх роботи вимагали, лєбо подрозумйовали? А таки стандарди ище вше у нашей свидомосци чи подсвидомосци кед у питаню наш Театер. И з такима ше обчекованями кеди – нєкеди поставяю питаня у нашей явносци у вязи зоз нїм.
Руку на шерцо, театер нєшка нє тото цо бул пред двацец-трицец роками, а окреме є нє тото цо бул пред пейдзешат роками. Вон вецей нє може буц, анї є нє єдна од ридких валалских, та и городских забавох чи розвагох, окреме од часу розвою нових медийох и интернета. У такей конкуренциї, театер би зоз своїм репертоаром мушел каждого з нас котри го любиме, нагнац на роздумованє о тим цо зме видзели. Кед же уж нє ма одвити, мушел би голєм поставяц питаня о феноменох о котрих бешедує: о дружтве у хторим жиєме, о цивилизациї яку зме створели, о характерох яки ношиме, о смислу и мотивох наших каждодньових активносцох и живота вообще… Театер би требал буц, на єден окремни способ наша совисц, хтора превипитує кажди наш и цудзи животни крочай. Же би театер тото бул, вон муши мац компетентних и креативних людзох у управи хтори превипитую, обдумую, и креирую репертоар, тих хтори професийно и компетентно водза политику театра, муши мац професийне ядро технїчно компетентних и образованих фаховцох, муши мац ширши ґлумецки колектив составени зоз талантованих и креативних поєдинцох хтори третировани, односно плацени так як тота професия и файта уметносци вимага, муши мац простор и пенєжи же би и технїчно и визуелно могол збогациц тото цо таки колектив у креативним смислу може вивориц. Шицко друге лєм импровизация хтора и кед ма релативно успишни конєчни резултат вше на гранїци поєдинєчного ексцеса, лєбо винїмок хтори потвердзує правило. Таку визию театра нє може витвориц єден, лєбо даскельо поєдинци.
О такей лєбо подобней визиї би мушела постояц свидомосц и о нєй би ше мушела зложиц критична маса поєдинцох, насампредз у нашей заєднїци, же бизме арґументовано и компетентно виступели зоз потребу докончованя вибудови ище єдней нашей институциї пред тима хтори розполагаю зоз пенєжом и механїзмами же би тото витворели и упарто и безкомпромисно тоту потребу повторйовали и визначовали, потамаль, док вона нє постанє и їх потреба. Основне питанє хторе виши у воздуху уж длугши час, то тото же чи ми маме свидомосц о тей потреби, чи нє?
Знам же у чаше кед зоз животней сцени пошвидшано одходзи цала плеяда наших доаєнох у театре, кед вше векше число младих талантованих людзох лєбо одходзи до иножемства, лєбо є обтерховане зоз своїма еґзистенциялнима потребами, кед драстично опада число припаднїкох нашей заєднїци на тих просторох хторе каждодньово приводзи до питаня як отримац и тото цо зме дотераз вибудовали, же у такей ситуациї визия докончованя будованя ище єдней институциї Руснацох випатра як тотална утопия. Лєм, майме на розуме же подобно випатрали утопиї хтори витворели предходни ґенерациї у дзепоєдних других обласцох, лєм прето же знали цо сцу, и же у тим були єдинствени. Верим же ище вше єст шанси за таку файту єдинства и же ище вше єст шанси же би наш национални Театер свой 50. родзени дзень дочекал у статусу яки му по його значеню за очуванє нашого идентитета и припада.
(зоз текста презентованого вєшенї на Округлим столє „Перспектива театралного живота Руснацох”)
Становиска висловени у тим тексту виключно авторово и нє вше одражую ушорйовацку политику новинох „Руске слово”.