Любица Кренїцки, народзена Семан зоз Руского Керестура була дзевяте дзецко своїм родичом, мацери Наталиї, народзеней 1929. року, и оцови Йоакимови (1927) Семановим. Нєшка скоро же анї нєт таки числени фамелиї, а мож повесц и шмелих и таких пожертвовних родичох як цо були Любицово. Прето ше на нїх здогадуєме.
Семаново ше нє бали прилапиц нови живот, як шведочи їх наймладша Любка зоз хтору пребераме по фамелийних памяткох. Од дзевецерих дзецох: Йовґена, Терези, Натали, Елемира, Иринея, Марчи, Якова, Якима и Любици, фамелию надалєй збогацели шеснацецеро унучата и двацец дзевецеро праунучата. Нажаль, окрем родочох, велї роки прешли як ше до вичносци преселєли и найстарши син Йовґен и Марча.
Мацери и оцови найвекше богатство нє було у гольтох и фертальох, як гвари шпиванка. То лєм маєток, гоч и того нє хибело у Семанових котри бивали на Капущаним шоре. Були то їх дзевецеро дзеци.
Вредно ше борели за свою фамелию обрабяюци жем, нє на ґомбичку як нєшка, алє на коньох, зоз чежку роботу. Ховало ше дома и статок, швинї, буяци, крави ше доєло, а дробизґу полни двор, та нє хибело нїч на столє и такей численей фамелиї. На полю попри кукурици, жита и паприґи, була и заградка за обисце, а и бостан нє лєм за домашнїх, алє як гварел оцец, и за шицких сушедових цо до нїх ходзели по млєко.
– Нїґда ми нє було ясне єдно дожице дас у трецей класи. Учитель ме послал вонка зоз класи, бо ми цошка пришло нєдобре. Наишла єдна наставнїца, та ше ми опитала чия сом. Пораячка єй потолковала же хторих Семанових… „Вони худобни и маю вельо дзеци” – гварела вона. Тото, худобни, ми парало уха и душу и нє дало мира роками. Як же кед ми вше маме и цо єсц, и цо облєчиц… Нє було ми ясне. И пенєжи вше було, дакеди вецей, дакеди менєй, алє нє хибело нам нїч. Аж кед сом виросла похопела сом же ми им, шицки дзевецеро, були найвекше богатство. Помагали зме им, уж попристановяни, бо мнє мац мала на 42 роки, а найстаршому братови було 20 – приповеда Любка.
ЩЕСЦЕ У МАЛИМ
Памета Любица красни прикмети своїх родичох, та и тото же як оцец дзечнє давал и другим з того цо мали и вше гуторел: „Я щешлїви кед и других ущесцим, теди ми шерцо полне.”
– Наш оцец бул барз добри чловек, гоч знал буц и строги кед требало. Учел нас шицких робиц и ту нє було санованя. Мацер сом кеди-нєкеди дожийвовала як барз озбильну жену. А як би и нє була. Часто ми приповедала о єй живоце, як 7 роки колїсала по два колїски, и як мой брат Яков нє спал до рока, та ше вноци анї нє преблєкала, бо гуторела єй нє вредзело… И познєйше ше вше старала о шицких дзецох, а познєйше и о унучатох. Боже кельо мала сцерпезлївосци и любови за шицких нас – твердзи Любица, и гвари же ше родичох нє налюбела бо помарли досц млади, оцец на 66, а мац на 77 роки. Алє, остали красни памятки, поготов кед росла, здогадуюци ше на жимски часи, кед ше нє робело на полю. Теди ше вше шицки сходзели, и фамелиї єй пристановених братох и шестрох. Вона чувала їх дзеци, а вони ше з родичами радзели цо и як робиц далєй, цо садзиц, як напредовац…
– И родичом ше вше помагало. Зишли зме ше шицки кед ше вожело сламу, гной, кед були колячки… А вони справели 9 свадзби, хлапци кед ше женєли кажди достал по голь и пол жеми, а дзивчата по гольту. И шицко друге цо ше спадало, лада каждому була порихтана, хижни мебель…
ЖИВОТ ИХ РОЗОШАЛ
Тримаю ше Семаново дзеци мацерових порадох и тримаю ше вєдно, гоч ше и розошали по швеце, поготов унуки, аж по Америку, Нємецку и Канаду. У Канади и Любка зоз фамелию, супругом Любомиром и троїма дзецми жили 14 роки. У Керестуре ше шицки народзели, дзивчата Кристина и Виктория и 10 роки младши Антонийо. Пошли до швета кед йому було лєм 3 роки. И пред двома роками ше врацели до свойого Керестура шицки, окрем дзивчатох. Вше им хибел валал, а найбаржей браца и шестри, т.є. родзина, бо там були сами.
– Ми нє мушели нїґдзе пойсц, бо зме ту мали розробену тапетарску роботню и свою скромну хижу, алє ишли други, та и мой чловек надумал. Я барз нє сцела, алє цо сом знала. Нє бала сом ше з нїм одселїц ше и на край швета, алє ми часто приходзели на розум мацерово слова: „Любко, я нє мам нїч процив, алє єдно паметай, кед раз напущиш свой дом, нїґда мира нє будзеш мац.” Думам же мала право – прешвечена Любица, и приповеда же ше и у Канади добре знашли, єден час у Норт Батлфорду, алє пре вельку жиму, кед було и до минус 60, преселєли ше до Онтария, до Кичинеру. Робели обидвойо, дзеци ходзели до школи, алє вше смутковали за родзину, за домом.
– Кед пришли вельки подїї у живоце наших дзецох, чи то була перша причасц, чи полнолїтство, або на швета як цо Крачун, страшне ми було же зме сами, же нєт моїх братох и шестри, и їх дзеци з котрима я одрастала… Живот у Канади ма добри боки, розуми ше, и нашо людзе вредни и почитовани. Тим цо там були ширша фамелия, думам же було лєгчейше. Нас прето вше цагало до Керестура, та зме часто приходзели – здогадує ше наша собешеднїца.
– Гоч як ми було чежко, нє бануєм же зме були, видзели зме швета, могли путовац, и змогли зме ше, гоч зме нє любели жиц зоз кредитами над главу. Прето зме найбаржей и надумали врациц ше кед почала пандемия вируса корона. Подумали зме же цо кед нє будзе роботи, а кредит ше муши одплацац… Чекала нас ту наша хижа, обновели зме роботу у тапетарнї, Антонийо роби з оцом и барз є задовольни. Чежко ми лєм же дзивки остали там, гоч маю свойо животи, Виктория и свою фамелию. Чуєме ше часто и видзиме, а нєдавно сом их була опатриц. Ту, у Керестуре нам мило и добре идзе робота, а и по Сербиї єст вельо красоти, та кед маме часу, вше дацо пообиходзиме. Дакеди нам хиби тото на цо зме у Канади звикли, алє ту зме дома, то найважнєйше – закончує Любка свою приповедку.
ТРИМАЙЦЕ ШЕ ВЄДНО…
– Живот то цошка прекрасне цо ми мойо родичи подаровали. Виховали ме родичи хтори мали вельке шерцо и цеплу душу.
Мац ми вше наказовала: „Любко пребачуй, нє треба буц нагнївани, злобни, зоз того нєт хасну. Док я умрем, добре запаметай, нє сцем най будзеце повадзени браца и шестри медзи собу.” Того ше и нєшка тримаме – гвари Любица.
