З коньми през цали живот

автор Ол. Русковски
144 Опатрене

Медзи людзми и коньми вше було якеш окремне одношенє, окремна вяза. Тоти животинї нас зоз свою красу, вирносцу и швидкосцу столїтиями одушевюю. Їх лопот копитох по улїци дакеди бул каждодньовосц, а нєшка є атракция.

Конь провадзи чловека уж вецей як шейсц тисячи роки и хасновани є за роботу, цаганє и шедланє. Окремне место конї заслужели и у историї войованя, а нєшка их чловек трима найчастейше пре обегованя и змаганя. Заш лєм, даєдни тримаю конї лєм з любови, а єден з таких и наш собешеднїк Михайло Сакач з Коцура.

– Любов ґу коньом тирва одмалючка. Барз ми мила фотоґрафия на котрей я як хлапчик шедлам древеного конїка, сликоване давного 1966. року. Тот конїк и нєшка у нашим обисце, офарбени, пошорени, забера окремни куцик, а я го достал од баби. Вона служела у Шваба у Торжи, та можебуц же го и отамаль принєсла, поправдзе анї нє знам як сцигнул до нас – почина з ошмихом приповедку Михайло, здогадуюци ше на прешли часи.

 – Скорей ше на полю робело, парало з коньми, а паметам, я вше заходзковал за оцом и ровно повторйовал же бим шеднуц на коня. Уж кед сом му допил, положел ме най шедлам, и пошли зме даскельо раз през польо, та уж и озноєни, и шицко ше полїпело по мнє, оцец ми гварел най зидзем долу, алє я вше сцел ище дакус шедлац. И кед ше орало, конї ишли помали, а я вше лєм глєдал нагоду же  бим их шедлал.

Дарунок за паметанє

Любов ґу тим животиньом Михайла провадзела през цале дзецинство, младосц, та по узретши роки. Гоч у єдним периодзе и його оцец попредал конї котри мали, купел трактор, пришла механїзация, алє и теди наш собешеднїк бул прешвечени же накадзи годзен, голєм од єдного коня будзе чуц копита у своїм дворе.

– Уж и кед сом ше оженєл, оцец умар, а я вше так плановал же накадзи сом годзен, купим себе коня. И же купим єдну кобулку, ту у Коцуре, гачатко… Два роки мала, и загинула, бул сом жалосни, алє ме цешели же ше то и другим случує, и прешло… Вец сом купел другого, два и пол, три роки мал конь, млади, и до рока загинул и вон – зоз жальом у гласу предлужує приповедку – и ту наш сушед, Сашо Хромиш, ми гвари теди: „Мижу, ти нє маш щесца у тим, подаруєм ци я гаче”. Алє я ше предумовал, прешвечовал сом го же ше то нє дарує, гаче коштало и теди 500 еври. Алє Сашо бул упарти, и лєм єден дзень ше зявел на заднєй капури и приведол гаче, най мам щесца. Аж ми слизи на очи вишли, барз ми було мило. И од теди, слава богу, пецеро гачата виховала моя Цура, як зме ю наволали. Правда же єст цошка у тим кед ци дахто подарує од шерца.

Часто му ше питаю же цо ма з того, а вон вец ровно одвитує же чом най нє трима конї тераз кед може, и кед му то приноши таку радосц. Дакеди пойдзе на коню поля поопатрац, участвовал и на обегованьох, рижних манифестацийох у валалє и околїску, а лєм з єдним попатрунком на Цурову красну, чарну гриву, густи хвост и мили чарни очи, йому шерцо полне.

– Пойдзем зоз ню по хотаре дараз, а ишли зме и до Равного Села на фиякерияду, участвовали зме на обегованьох у Керестуре, Деспотове, виводзели зме дринґошох, та зме достали погари и подзекованя. Мило ци якош кед пойдзеш, як у нас „Коцурска жатва” була дакеди зоз дефилеом, так у Керестуре „Дзень паприґи”, и обегованя, та попрагаме конї и пойдземе, бо дакеди ходзели и вони до нас и то наисце барз красни памятки – щиро бешедує Михайло и предлужує.

 – Член сом и Конїцкого клубу „Русин” у Руским Керестуре од 2013. року. Гварим, любим то одмалючка, и то ме трима и нєшка.

Цура уж 14 роки у доме Сакачових, а як гвари наш собешеднїк, спочатку, кед мала два, три роки ходзел зоз ню и парац, и подерляц, дакус най прейдзе, най ходзи, роби… Алє уж вецей як 10 роки нє окончує таки роботи. Єдна часц двора оградзена лєм за ню, там ю пущи най ше вибега, вискака, кед ма часу дакеди та ю и запрага, най пребегнє дакус, прейду по валалє, а дакеди и далєй.

– Моя любов ґу коньом велька, а чом, и од кого сом то нашлїдзел, наисце нє знам – гвари з ошмихом и додава – даскелї ту у валалє маю конї, ридко хто и трима, и вше менєй их єст. Маю лєм тоти котри наисце любя конї. А мнє вше так мило кед идзем по валалє, дзеци ше ровно радую и забегую за коньом, вше би го дорушиц, погласкац, висликовац ше… Любим видзиц и кед дахто ище люби конї, алє нажаль, вше менєй єст тих правих любительох. Син нє таки як я ґу коньом, його то нє цикави, алє, можебуц даєдно од унучатох нашлїдзи од дїда тоту любов.

Памятки вельо, а шерцо полне

Роки ше наздзивали, час преходзи, алє памятки мили шерцу живот прикрашую. Окружени зоз фиґурами коньох, громадками сликох зоз прешлих часох поскладаних у шкатулох и виполнєтих числених албумох, Михайло, з ошмихом на твари, анї єдну дробнїцу нє забува.

– Так ми остало цикаве од дзецинства, дас 1974. року то було, Звонко Боґдан тримал дринґошох, и на радию приповедал як купел якогошик коня и наволал го Диктат. Мнє то у глави так остало, бо зме у школи мали диктат – бешедує през шмих – кус сом ше розпитовал хто тот чловек, и ниа, и дзень нєшка мам його слику на муре. А роки после, и Звонко ходзел до Деспотова на обегованя, и там сом го першираз видзел и упознал ше зоз нїм. Красна памятка, а нє мож то анї задумац цо ше шицко красне може прейсц зоз коньом и дожиц.

Памета и прешли жими, кед було вельо вецей шнїгу, та ше конї запрагало и ходзело ше санкац. По облїваню и тераз пойду на прикрашеней чейзи з машлїчками и ружичками, а здогадує ше и одходу зоз сушедом на вашар до Тополї зоз коньми, и тей далєкей драги, рушаня з Коцура на два годзин вноци же би у ранших годзинох там сцигли.

– Барз сом сцел видзиц же як то, а паметам, кед зме сцигли на вашар, Коцурци котри були там, так ше зачудовали, за чейзу забеговали, випитовали ше нам як зме пришли, кеди зме рушели… Наисце ми то було таке вельке дожице, хторе будзем паметац цали живот – приповеда предлужуюци –  дараз зме и до Водици ходзели зоз коньми, и здогадуєм ше, оцец єдней товаришки мал два красни чарни вайчаки, мнє ше так пачели. Вон перши у колони бул на драже, а бачи єден ту з Велького шора лєм патрел и чекал накадзи дойдземе, та зоз своїма коньми вибегнул опрез нас же би вон бул на самим чолє. Мнє то так секирало теди, а я таки мали рапух бул, алє вше сом ше чудовал чом вон так опрез нас вибегує. А до Водици вец кед зме пошли, конї повипраговани вшадзи, а я лєм помедзи кочи, припратрал ше, док ме мац и баба глєдали бо служба уж почала. Алє я нє роздумовал о служби, я ше пошол припатрац на конї – шмеє ше, здогадуюци ше красних дожицох, и додава же и конї барз паметаю, точно знаю кадзи маю пойсц, а запаметаю и кажду драгу.

Кед ше люби, нїч нє чежко

У обисцу Сакачових єден куцик пошвецени коньом, дзе виложени наймилши слики, погари и подзекованя. Зоз двора чуц лопот Цурових копитох, док ше єй чарна блїщаца грива прелїва на слунку, и лєм кеди-нєкеди пущи глас як кед би ше уключовала до приповедки.

– Анї нєт тельо вельо обовязки коло нєй. Накармиц ю, кажди даскельо днї очесац, кед цеплєйша хвиля окупам ю з лїтну воду, виплєцем гриву и хвост же би була дакус красша – приповеда нашмеяно – дам єй и вайцо, мархву, яблуко, як ми любиме витамини, так и вони любя, а вона уж як член фамелиї. Скорей зме мали и конї, заяци, кощата, баранчата, кури, кредли, и дзеци ше вец так радовали бо були як у зоолоґийней загради. А тераз остала лєм Цура, єден заяц и ганцли. Як стареєш, так слабеєш, та робиш кельо можеш, и тото цо найволїш. Цешим ше же слики и памятки остали, а кед ше люби, нїч нє чежко. И покля лєм можем, я ше будзем старац о моєй Цурки – закончел приповедку вельки любитель коньох Михайло Сакач зоз Коцура.

ПОВЯЗАНИ ТЕКСТИ