Кед ше Василь и Лука Дороґхазийово шейтаю по валалє, нє мож их нє обачиц и ошмихнуц ше им, бо ридко кеди можеме видзиц таку красну сцену – прадїда хтори чува и стара ше о свойому рочному праунукови.
Прадїдо Василь кажди дзень чува його наймладше праунуче, Луку, алє кед треба, дзечнє причува и Лукового старшого брата и шестру, Стефана и Лену. Цеши ше и зоз своїма праунуками у Канади, Филипом, Денисом и Даниелом.
– Найстарши праунук ма 19 роки, а наймладши рочок. Нїґда сом нє задумовал же на 84 роки будзем чувац праунучата. Анї нє знам же би дахто ище на тельо роки бул пестунка. Щешлїви сом же сом то дожил. Найчастейше чувам Луку дополадня, кед родичи маю вецей обовязки, алє дакеди и пополадню. Часто пойдземе до дзецинского парку на кочику, лєбо ше у нїх дома бавиме. Велї ше ґу нам оздзиваю кед нас видза, я анї нє познам шицких. Лука люби буц зо мну, ми двоме себе знаме шора. Нє мал анї пол рока кед сом го почал чувац. Дочекал сом и же би почал рачковац, ходзиц, а тераз помали и бешедовац. Добре кед рошнєме вєдно з нїма. Стефан и Лена уж векши, алє и їх вше причувам кед треба – приповеда їх прадїдо Василь и додава же ше у тих рокох людзе уж баржей складаю з дзецми, як з одроснутима.
– Ми з роками поставаме як дзеци и прето ше з нїма баржей складаме як з одроснутима. Гваря же яки зме до седем, таки зме и после 77 рокох. Дакус поставаме и наивни як дзеци. Щешлїви тот хто нє цалком одрошнє, алє у єдней часци души останє дзецко. Кед дожиєш буц дїдо лєбо баба, то друга младосц и друга радосц, а як прадїдо сом дожил трецу младосц и радосц – визначує вон.
Луку прадїдо нє лєм же дриля у кочику и причува го док ше бави, алє ше з нїм и шейта, ноши го, гойса на гомбалки, та и ушпи кед треба.
– Мушиме ше бавиц вєдно з дзецми, спущиц ше на їх уровень и до їх висини, патриц им до оч, а нє з висока, бо дзецко чувствує кед зме нєровноправни. Я гварим же дїдо хтори нє подре колєна на панталонох то нє дїдо. Любим з нїма робиц гоч цо, лєм най сом медзи дзецми. То ми вообще нє терха, анї нє напарте. Уживам кед видзим вельо дзеци у парку. Теди повем „будзе жиц тот народ”. Моя ґенерация виросла у блаце и праху, дзе ми були, там трава нє росла. Тераз єст вельо можлївосци за бавенє и дзеци маю вельо бависка, та у тим велька розлика, алє дзецко вше дзецко – гвари дїдо Василь и одгадує нам єдну красну поуку о щешлївим живоце.
– За щешлїви живот так мало треба. Нє знам чом людзе таки нєзадовольни зоз животом. Два ствари важни – мац при себе особу хтору любиш и робиц роботу хтору любиш. Вец дзечнє идзеш на роботу и дзечнє ше врацаш дому – дума вон.
На концу, виприповедал нам ище даскельо животни мудросци хторих ше треба притримовац, а так учи и свойо праунучата.
– Ми ше нїґда нє вадзиме. Дзеци нє погубени, веря до каждого. Анї я ше нїґда з нї зоз ким нє повадзел у живоце. З каждим сом бул добри. Вельо раз плануєме дацо, а судьба нам принєше дацо цалком треце. Треба прилапиц судьбу, алє треба мац и щесца у живоце. Шицки ми сцеме най цошка останє после нас, най нас хтошка памета. Ми предлужели живот наших бабох и дїдох, наших родичох, а так тераз тоти дзеци предлужую наш живот. То у ствари и сущносц вичного живота – предлужиц жиц прейґ нїх, а нє у тим же ми будземе жиц вично – мудро приповеда и совитує наш собешеднїк, Василь Дороґхазийов.
Дїдов колач найлєпши
Стефан Дороґхази, дзевец роки: з прадїдом Васильом бавиме шах, а дакеди ше и мацуркаме. Нє знам чи и други дзеци чуваю їх прадїдове, алє мнє мило же мнє чува мой.
Лена Дороґхази, седем роки: шейтаме ше вєдно, ходзиме до парку, дакеди и до ньго пойдземе, бо бива обок при нас. Научел ме вшелїяки трики. Печеме вєдно „бабов колач”, алє я го наволала иншак – „дїдов колач”.
Приповедка о паприґашу
Прадїдо своїм праунучатом приповеда єдну кратку приповедку, хтору запаметал з дзецинства, а хтору и з нами подзелєл:
„Питали ше раз Мижови чи добре єсц з видлїчку паприґаш кромпльови, а Мижо ше нахмурел, аж сцисцнул песци, та гварел – до ложки ше вельо вецей месци. Од теди, паприґаш и з ложку дакеди є.”