Часокрок

автор Любомир Медєши 12. марец 2015

Наслов: Часокрок
Автор: Любомир Медєши
Видаватель: НВУ “Руске слово” Нови Сад
ISBN: 978-86-7105-279-5
Цена: 400,00

 

 

 

 

 

Мр Гелена МЕДЄШИ

 КРОК ДО ПРЕШЛОСЦИ, ЧИ ДО БУДУЧНОСЦИ

(Любомир Медєши, Часокрок, приповедки з рускей старини, Руске слово, Нови Сад, 2014)

 

Читац приповедки з рускей старини зоз загадочним насловом Часокрок нє поучели нас анї автор, анї одвичательни редактор виданя у призвичаєним уводним слове. Драгу за єй розуменє нє указали нам анї рецензенти зоз своїм фаховим думаньом. Напевно нам зохабели же бизме ю ми, обични читателє, сами пренашли. Читательох єст вше вельо, и то вшелїяких, а писатель муши думац на тих найлєпших. Читателє вельки критичаре. Знаю буц бистри, розумни, животно искусни (гоч школовани гоч нє), можебуц аж и богатши у знаню од писателя, мац лєпши смак и строгшу меру як автор. Тот нєпознати читатель по цалим руским швеце строги судия, алє драгоцини сотруднїк. Аж през призму його думкох писательов твор достава свою праву меру.

Любомир Медєши опробовани и доказани майстор краткей приповедки. Емоция и думка му ясни, та му вец и стил приповеданя прешвечлїви и єдноставни. До такей наоко простей, а у сущносци чежко долаплївей єдноставносци треба – нароснуц. За добри стил потребна морална, интелектуална, чувствова вредносц того цо ше приповеда. Ту нєт места подозривосци. Точна, права думка ноши сама зоз собу свою красу. Медєши нас зоз своїм здравим смислом доисцел же написац кратку форму таке прецизне ремесло як направиц годзинку. Спинанє ґу совершенству виражуюцей форми за ньго – служиц змисту. А добре служиц тоту службу, т.є. ясно виражиц свою думку або чувство Медєши зна же мож лєм теди кед ше звлада власни язик и власни стилски вираз. Вон нє гладка нательо свойо кратке виреченє, алє свою думку. Язик ма буц святи и писательови и нєписательови. Наш руски язик добри, алє го маме учиц од орачох и пастирох. Правда, мушиме их превозисц, алє им остац вирни. Медєшийови то идзе од рук: хаснує сликовиту бешеду, алє нє декоративно и нєсмачнє. При ньому то живи вираз народного думаня. Нєт нагромадзованя словох дзе би ше богатство претворело до худобства, дзе слова, по законє инфлациї, цо их вецей єст – менєй вредза. Тото ше окреме одноши на епитети и атрибути на хторих Медєши нароком скупує, бо зна же кед ґу єдному атрибуту дода ище єден, його синоним, можебуц и треци, значи же тот други або треци нєдосц прешвечлїви.

Зна наш приповедач руских старинох зоз жартовлївим прировнаньом створиц при читательови паметлїву слику:

як даяки сокол надлєтали Мадяре ґу Карпатом…

… вона (Києвска Рус) як розквочена кура, згартала свойо гнїздо…

… таки високи як поскона, а силни як з брега одвалєни.

Народни мудри виреченя дзе лєм могол, автор нам предложел як наук:

… краль воює з войском, або з лукавством.

… Озбильну роботу ше почина з полним жалудком. Гладни и смиядни чловек дума вецей на торбу як на пораду…

… тоти цо ше спрагню, можу ше на мире и розисц кед конї нєєднак цагаю.

Стари слова Медєши барз удатно оживює праве там дзе им место, та можеме найсц дїєслова як цо стрезц, мордовац ше, дац себе ради, висц украй з дачим, бировац, одвандровац, скончиц ше, огутац ше, буц у пологох; меновнїки хтори ше нєшка ридше хаснує: шапутрак, рапух, хвалькош, бичкош, пошевка; прикметнїки або присловнїки: горебздом, нарату, нєрадо итд.

Найвекша и основна духовна вредносц нашого народу то, заш лєм, наш нєпоштредни и полни вираз народного духа, наш розконарени, благородни, моцни народни язик. Сублимовани, одуховени, превидни, до розпирскованя динамични язик, барз нови по тону, а при тим барз наш. При Медєшийови язик то стил, перфекция, краса симетриї, правилносци, чистоти, а виреченє дих, слух, темперамент. То боренє з язиком, живе творенє язика, а нє лєм средство сообщованя. Ту функция язика преширена: дати му значеня яки виходза з нього самого, з нукашнєй енерґиї гевтого множества прикметох нашей култури хтора ше до того язика склада у пасмох.

Язик Любомира Медєша ше у приповеданю ведзе за мелодию фрази, пуща слова долуводом, вертко и лєгко их предзива през крутили реґулованого цеку виражованя. Виреченє ше скоро нє чувствує, та ше читательови видзи же текст преходзи през нього як лєтушнї витрик, як бависко циньох. А вец, як кед би му було нєправо же и горебрегом нє наведло воду, та кажде слово, и интерпункция, обрацаю увагу на себе, думка у корчу, однїма, хвата нєвиповедзене, глєда кратшу драгу висшого виразу. Упартосц звладац препреченє дзекеди ше чувствує до вистатосци: вариянти вислову ше повторюю, инсистую, док одразу нє придзе гевто пресудне слово хторе потрафи точно дзе треба и рубе ґузел по штредку. Медєшийов язик скрацує вираз: слово ма векшу ношивосц и вредносц, ма моц хтора ошлєбодзує енерґию нєвиповедзеного. У шицким цо наскладане у тим язику, у його старинох, у народней бешеди глєда ше ошлєбодзованє нашого так часто сциснутого, преозбильного язика за вше богатшу, зложеншу материю модерней думки.

Дзе людзом завичай? Там дзе и други людзе коло нїх розумя до конца и до дна цо вони гваря, до остатнього вонкашнього и нукашнього трепеценя язичного розумя цо гевтим миле и цо их трапи. Бо, гевто цо людзох ноши то нє робенє, алє – слово. Народ по инерциї випове праве означенє за свою язичну роботу. Народ твори помали, нєвидлїво, поцихучки, як природа, алє зохабя за собу тирваци шлїд.

Зоз чим Медєшийово тексти наджили час: чи лєм з идеями, чи з естетику чувствительних вредносцох? Чи, можебуц, и з язиком? З идеями же тримаю текст. Гей, алє под условийом же идеї трима язик, та гоч вон и дакус застарени. Язик богати як лєс: отреса лїсце и облєка ше до нового, алє нє умера цали. Материя словох ше меня, цо значи же медзи язиком и язичнима потребами людзох вецей нєт материялного складу: дзепоєдни слова ше занєдзбую, забуваю, дзепоєдни преходза през нови синтаксични прилагодзованя, даєдни доставаю нови ґраматични форми. Алє з тима обновйованями язик нє постава други, иншаки у кореню, у индивидуалносци. Єст у язику вични елементи и зошицким нєматериялни одношеня. Тото цо ше през варияциї язика нє меня, то народни дух у язику; то умера кед и народ умера. То тото прецо язик, мацерински язик источашнє и завичай, прецо ше до дна розумя, як автор у єдней приповедки гвари, лєм дзеци єдного народу. То руски язик у своїх найчистейших и найвиразнєйших формох, язик з бистрих карпатских жридлох народней бешеди, и вредносц того Медєшийового язика нє лєм у чистоти и правилносци народного язика, алє у тим одкриваню чудесних поетских моцох свойого язика, у символичних проєкцийох хтори ше скриваю, або хтори викукую споза голих и абстрактних поняцових значеньох словох у язику. Нїґдзе озда так, як кед приповеда кус старшим дзецом, дзецинство нє руца таки искри гунцутства и юшковитих гадкох и загадкох, джмуркацих висловох, двойнїстих инверзийох. Ту ше лапа за слово, трима за слово, однїма слово, вяже за слово, зоз словами ше и преказує, и прескакує и наскакує.

Здуваюци патину часу зоз словох староставних и преплєтаюци их з духом народного язика у своєй творчосци, Медєши себе, у ствари, оможлївел особни вираз, чечносц дикциї и моц експресиї. У Медєшийовей творчей имаґинациї максимално заступена способносц повязованя шицкого цо на перши попатрунок нє мож повязац, интуїтивного обачованя универзалних аналоґийох. То моц хтора злучує шицко зоз шицким, а нє лєм зродне зоз зродним. У його доживйованю ше синтетизую велї процивсловни квалитети. Вон зоз глїбоким и силним чувством подпалює кажди полєт своєй имаґинациї. Чувство задовольства прелїва цале його естетичне дожице, зєдинююци змист зоз єдну предоминантну дожицову унапряменосцу. Подкладаюци призвичаєни значеня под млаток метафоричносци, зочуюци слова хтори ше медзи собу препородзую, Медєши оштрамбани поняца зна нєсподзивац хаснуюци их у контексту, за нїх нєзвикнутим, так же вони виражую зошицким нови семантични профил хтори бул до теди заслонєни з основним, конвенционалним. Кед ше патри лєм зоз лоґично-дискурзивного становиска, велї Медєшийово метафори маю нєрозришуюцу процивсловносц. Медзитим, шлєбода писательовей имаґинациї ше праве и состої у шлєбоди од таких сцискачох здраворозумскей, рационалней свидомосци: поетска имаґинация диялектична, та є прето нєзлучна з рамиками яки вимагаю строги формално-лоґични правила. Медєшийова свидомосц у удатних метафорох ше намага побиц саму нєзлучносц у єй сущносци, бо праве у гевтим цо нєзлучне находзи елементи хтори ше дорушую. Кажда удатна метафора то нови доказ процив абсолутизованя нєзлучносци: абсолутней нєзлучносци нєт, бо шицко цо нєзлучне – так або иншак – заш лєм мож привесц до вязи. Треба лєм доказ єдней метафори. А Медєши таки докази вше находзи: З Русинами у Панониї краль лєгчейше видзе украй. Ту є дома. Хтори же ґазда нє зна направиц шора у своїм дворе? Заври младу герлїчку до клїтки и добре ю карм, з домашнїм зарном. Нєодлуга загуркота, прегвари. Ище и кед єй гвиздац будзеш, вона свой глас обраци на твойо гвизданє… або: … наш русински дуб ма нашироко розпрестарти коренї. Хтори корень найгрубши и найглїбши, нїґда нє дознаме. Бо, кед почнєме розкоповац, дуб висохнє, загинє.

Крочай до прешлосци зме влапели у кроку. Алє, то и крочай до будучносци.

 

(Опатрене 202 раз, нєшка 1)