Здогадованє на корону

автор В. Кочиш
352 Опатрене

Страх и смуток ше вше глїбше уцаговали до души и цела. Заварти до каждодньового домашнього и шпитальского гарешту зоз огранїченим рушаньом, починаме вше частейше думац о природи хороти и вимсценю природи на котре наш розум забува, та нємилосердно знїщує вєдно зоз огньом и воду саму планету, дзе нашо єдине гнїздо за живот.

Рано ше будзиме зоз информацию и списком цо нам од нєшка шицко забранєне. Насампредз рушанє вонка зоз квартельох, чекаме вистку кеди и кельо минути, годзини, у котрей часци дня лєбо ноци, спрам своїх рокох, шмеме напущиц свой дом и пойсц набавиц и принєсц з маркетох поживу за наиходзаци даскельо днї. Главни информациї то число хорих и умартих, нє лєм у нашим окруженю, алє и на шицких других континентох.

Забранєне нам радовац ше єдни другим на способ на котри зме звикли, нє шмеме виражиц свойо чувства зоз облапяньом, поцилунком, рукованьом, та анї дотхнуцом, алє кед зме у нагоди же ше стретнєме, та ше дорушиме зоз локцами, зоз маску на твари, и зоз смутним попатрунком. Слизи ше сами котуляю зоз очох котри упива маска нацагнута прейґ носа, устох и бради. Тото зоз маску сом лєгко поднєсол, бо велї маску положели и скорей корони, же би скрили свою праву природу, вєдно зоз шерцом котре би у першох давало знак власней себичносци. Часто сом подумал яке то шерцо и душа тих котрим чувства унапрямени спрам других, та и самих дзецох. Тераз уж ясне же нас природа положела до цемнїци, и опомла же бизме баржей требали почитовац шлєбоду. Указало ше як цалком нєважне чи роштелї зоз желєза, чи зоз павучини, бо гарешт лєм гарешт, и кажде з нас може буц загарештовани у власней совисци. Кед чловек спозна власну гришку, ошлєбодзи ше од страху, тот хтори зна и шме розваля роштелї, гоч зоз чого най су справени. Тот котри то нє зна, вон анї зоз павучини роштелї нє розтарга, хто ше нє зна наздавац, хто нє ма жаданє, остава вично загарештовани. Тот котри ше вше пред страхом зогина, клєка на колєна пред кажде гроженє, нїґда нє почувствує праву шлєбоду. Тот котри стално нашмеяни у гарешту, нїґда нє пренайдзе виход зоз истого. Нашмеяни гарештанєц, найвекши процивнїк шлєбоди, а нєт векшей кари як кед нє чувствуєш же ци совисц загарештована. Тим котрим подаровани божи дар, маляре, музичаре, писателє, ґлумци, науковци, шицки тоти котрим лєгчейше було спознац дзе и як им огранїчени способ живота, свой дар и схопносци претворели до нових дїлох и подаровали их прейґ сучасного способу комуникованя и шицким другим котри з каждим дньом уходзели вше глїбше до смутку и депресиї.

Телефонски розгварки и интернет були, а и тераз су, найшвидши и найблїзши нашо стретнуца зоз наймилшима, и гевтима котри знаю розумиц и поцешиц єдни других, и гоч на яки способ котри виберу, можу почувствовац щире дотхнуце словох зоз души. У нєпреривним страху од корони, кед нам онєможлївене стретнуце зоз найблїзшима, сами ше швидко учиме ослуховац власне цело и душу, запахи и смаки, и можлївосц шлєбодного и глїбокого диханя. Кед дойдземе до новинох, препатраме и обрацаме перше остатнї боки, же бизме видзели кого зме занавше страцели, кого зме познали и з окремним чувством почитовали. Велї познати особи з явного живота поодходзели як жертви корони, а ми их нє могли достоїнствено випровадзиц. Так наш смуток поставал ище векши и глїбши.

Нєт нїч красше од шлєбоди, шлєбоди котру можеме препознац аж теди кед ю трациме, и кед зме порихтани на исту зоз чисту совисцу. Тоту чистоту можеме найлєпше препознац у очох малих дзецох, котри нам ше радую, шмею и чекаю най их подзвигнємє на руки, а ми ше од истих, зоз масками на твари, пробуємє цо далєй оддальовац, знаюци же их так чуваме од корони, а вони то ище вше нє можу похопиц.           

Час у котрим ше тераз хвильково находзиме анї кус нєоптимистични и за тих котри уж престрашени, пре вше векши войново зраженя, вше векши и траґичнєйши хвильково пременки, пре вше векше число котри у истих пострадали и вше вецей тих котри охорюю од цалком нових хоротох. Природа нам ше знова вимсци и опомина, алє векшина жительства на планети ище вше зарабрована у чеканю ришеня котре би нам хтошка други требал понукнуц и дац тирвацши ришеня. За таких малочислених як ми, то траґедия котру ше нє може ублагац анї зоз слизами, анї зоз красним словом. Лєм, голєм на хвильку, можеме єдни других облапиц и кед нам души швидко препознаю цо нам заєднїцке и цо тото цо нас самих медзи собу охранї од загарештованих чувствох.

Пре часи котри наиходза, кельо нам остало у душох места за любов и прешлосц, остава за нами. Хвильково будучносц котра пред нами нєсиґурна, терашньосц то тото цо тераз можеме щиро зоз души и шерца облапиц и подаровац єдни другим, док нас знова пре дацо нєсподзиване нє загарештую.

Заш лєм ми таки мали, нє требали бизме забуц на час кед нас залапела перша колера, кед у Руским Керестуре зазначене же умарли за шейсц тижнї 530 особи, и то углавном дзеци и млади. Кед дньово умерали и понад шейдзешат особи, тото нєщесце ище баржей зблїжело церкву и жительство, и найважнєйше було як зопрец колеру и помогнуц єдни другим.

Становиска висловени у тим тексту виключно авторово и нє вше одражую ушорйовацку политику новинох „Руске слово”.

ПОВЯЗАНИ ТЕКСТИ