Наша госцинска: Штефания Мария Бесерминї зоз Руского Керестура

автор М. Афич
715 Опатрене

У априлу того року Штефания Мария Бесерминї зоз Руского Керестура наполнєла 80 лїта у своїм вику, котри нє бул цалком звичайни. Здогадли зме ше, з тей нагоди, на єй прейдзену драгу и нєкаждодньову животну долю.

Наша собешеднїца ше за живота одволовала на два мена и штири презвиска. Народзена є 1944. року у вельочисленей українскей Мецековей фамелиї у Босни. Родичи, оцец Петро (1898‒1964) и мац Мария народзена Котек (1902‒1966), обидвойо народзени на України, а пришли з родичами до Босней початком 20 вику. Мали дзешецеро дзеци, а Штефания була наймладша.

Мария и Янко з дзецми

– Жили зме у Девятини, велї з дзецох уж були попристановяни кед пришла Друга шветова война, и шицко нам було спалєнe. Як и велї други фамелиї, и мойо прето пришли ту до Войводини, а ми до Керестура, зоз зайдами. И нє мали нїч, лєм дзеци – розпочина свою смутну приповедку Бесерминьова. – Мой оцец бул мудри и схопни, вельо того знал робиц. И у Босни, родичи були вредни, накерчели себе лєси, мали и машини и краву, хлапци дорастали, та и помагали, а ту у Керестуре нє мали нїч. Алє, хто бул за яку роботу тото робел, и оцец сцел най ше кажде вишколує, бо инше им нє могол дац, та даєдни пошли за трактористох, найменши чували швинї, крави и гуски, я була мала, а мац лєм райбала и варела.

Дали ю до Медєша

У чежким повойновим чаше нїкому нє було лєгко, та и Мецековим, бали ше як будзе у тей худоби, гоч були вредни и сцели, борели ше прекармиц дзеци и дацо змогнуц. Так Медєшова пара, цо нє мала свойо дзеци, а барз сцела, надумала Штефанию вжац за свою. Гоч нє дзечнє, дали Мецеково свойо наймладше дзивчатко, а кед ю нови родичи одводзели, як єй познєйше приповедали, власна мац анї нє вишла, а нїґда нє чули таки вреск зоз хижи…

Штефанию Медєшово наволали Марча, гоч єй нїґда урядово нє пременєли анї мено, анї презвиско. Як шведочи, росла у нїх ,,як з води”, барз ю любели, мала шицко, и з часом цалком забула на свою власну фамелию. Єдино єй дружтво хибело.

Марча кед ю Медєшово вжали за свою

– Двоме наймладши браца, Михал и Емил, ходзели ме опатрац и барз сом их любела, та кед одходзели барз сом за нїма плакала, и нє знаюци хто су ми. Прето, з часом им родичи Медєшово забранєли приходзиц. А у медзичаше, мойо з Керестура пошли на Зеленґору при Червинки, бо оцец и браца там нашли роботу – як кед би було нєшка, памета наша собешеднїца.

Но, кед Марчa мала седем роки, до Мецекових єй сцигла поволанка за школу. Медєшово ю урядово нє вжали за свою, та цо знали, спаковала ю нова мац же придзе по ню єдна нина, и пойдзе там на свадзбу. Тота нина була власна Марчова мац, и так випадло же у своєй фамелиї вона препровадзела єден школски рок у Червинки.

– Док сом там була, браца ме барз любели, а я з часом видзела же вони мойо. Видзела сом и як чежко жию, гоч ми оцец и капуцик ушил и чижми… а я у Медєша шицко мала. Прето сом и розумела кед ми теди власна мац гварела же ме дали, нє прето же мe нє любела, алє прето же сцела най лєпше жиєм – приповеда нє лєгку свою сторию Бесерминьова.

У медзичаше, Мецеково знова пре роботу прешли на Косанчич при Кули, та Марчу врацели до Медєша же би отамадз ходзела до керестурскей школи.

– Моя власна мац ходзела до Керестура на пияц, ношела вайца предавац, и стала при новей школи, та ше на мнє припатрала. Купела даяки мещок бомбони та ме волала, а дзеци ше шицки до кута збили та шептали – то єй мац.

Но, теди уж була свидома же ма, так повесц, два доми и двоїх родичох, и гвари же обидвоїх барз любела, алє же ма и вельку драгоциносц – шестри и братох. Кажди розпуст ишла на Косанчич, дзе були ище наймладши браца, научела ше и шиц и койцо робиц…

Малженство, фамелия, и ище єдна фамелия

Прелєцели роки, дзивчела ше Марча и велї леґинє ю сцели. Одала ше до Дудоґа, т.є. до Емейдия, кед єй було 20 роки. Зоз супругом Йовґеном перше на салашу бивали 13 роки, мали сина Кима, та ше преселєли до валалу. Живот нє бул лєгки, алє прелєцели 37 роки. Кед остала ґдовица, Мария ше врацела ґу Медєшовим родичом же би им у старосци дослужела. Син ше пристановел, росли двойо унучата, а Мария знова остала сама. И ,,указала” ше єй нова нагода. Малженство єй понукнул Янко Бесерминї, котри тиж остал ґдовец.

– Я го анї нє познала бо бул старши 10 роки одо мнє, гоч бул з Керестура, з фамелию жили у Вуковаре одкадз ше у тей остатнєй войни и врацели. Но, знала сом же є добри чловек, та сом прилапела. Ище ми гварел же ме памета кед сом була дзивче, бо ме видзел док сом ше бавела и як ме жаловал пре мою долю – приповеда нам Бесерминьова.

И прелєцели ище 18 лїта заєднїцкого живота, и як гвари, остали лєм красни памятки. – У живоце ми то озда бул и наймирнєйши период, крашнє зме ше злагодзели, почитовали, вон мойо дзеци, а я його дзивчата, и так по нєшка. Аж зме их и у Канади були нащивиц, а потим другу и у Швайцарскей кед ше преселєла. Барз сом любела шпивац та сом ше уключела до хору Дома култури, а вец и до Жридловей ґрупи, дзе зме обидвойо зоз супругом Янком шпивали велї роки. Красни памятки мам на наступи, путованя.

Марча з Медєшовима родичами

Роки ше шоровали, та пришлa и старосц. Бесерминьово ше добре тримали, алє кед ше, нажаль, Марийов син чежко похорел, то ю барз потрафело, же аж „ноги страцела”. Дохторе анї нє обецовали же годна ище дараз ходзиц, алє дзекуюци малей шестри Мартини, знова станула на свойо ноги. Но, уж нє могли сами, та обидвойо одлучели же ще преселя до Дому за старих, ту у Керестуре. Янко ше, нажаль, упокоєл пред даскельома роками, а Мария ше ище трима. У синовей хороти ше ,,ратовала” зоз читаньом.

– Пречитала сом перше синово кнїжки руских писательох, Ковачово ми ше найбаржей пачели, та и Жирошово, шицки сом пречитала, и Ану Каренїну и велї други. З тим ше у мнє нєдавно пребудзел школски порив записац даскельо писньочки. Перша була о моєй праунучки котра люби фодбал, вец ище єдна дзецинска, и єдна за старших. Почала сом и рисовац, цо сом ище як мала барз знала. То ми од Мецекових притока, бо и братов син Славко и нєшка роби таку роботу. Ту у Доме сом нарисовала 13 рисунки, природу, аж и манастир Остроґ з фотоґрафиї, руску хижу и цешим ше же су зарамени на муре у нашей єдальнї. Любим, и вше чекам най видзе и „Руске слово” – гвари наша собешеднїца, и додава же єй найвекша потїха нєвеста Оленка, яку лєм пожадац мож, унуки, праунучки, супругово дзеци и унуки. И вони шицки при нєй на фотоґрафийох, почитую ю и нащивюю.

Чула гармоникаша и заплакала

– Мнє було вшелїяк, кед сом ту до школи ходзела, а кажди розпуст на Косанчич до своїх, и була сом зоз братами. Найчежше ми було кед ми було дас 13 роки, уж зме ше дзивчели, шпивали, вишивали, ходзели закуковац на старших як ше вешелєли, и там бул гармоникаш. Кед сом чула гармонику, так ми було чежко же сом ше аж розплакала, бо сом ше здогадла мойого власного оца, котри барз крашнє знал грац на гармоники. Док сом була у нїх, кажди вечар кед зме полєгали, вон би нам на гармоники грал и шпивал красни українски писнї. Кед сом ше того здогадла, пришла сом дому, лєгла и лєм сом плакала, теди ми було найчежше – здогадує ше Мария.

Мецекова фамелия

ПОВЯЗАНИ ТЕКСТИ