Кед дахто у живоце роби 35 роки єдну роботу за котру ше опредзелєл, вон може робиц кельо сце, або кельо може. Но, тиж так може и вистац. Кед одходзела до пензиї Гелена Канюх почувствовала олєгчанє од обовязкох, алє источасно и задовольство же ше єй през тоти роки удало злучиц любов ґу предмету хтори викладала, зоз любову ґу дзецом и єй школяром. А найдлужей викладала подобове воспитанє за хторе закончела Висшу педаґоґийну школу у Новим Садзе.
Гелена Канюхова ше народзела у Руским Керестуре 1938. року. Там закончела основну школу, потим штредню физкултурну у Земуну и на концу Висшу педаґоґийну за подобове воспитанє и образованє у Новим Садзе. Перше роботне место єй було у Керестуре як наставнїци физичного воспитаня, алє пре нєвигодни условия за роботу, Гелена напущела тото роботне место, преселєла ше до Ветернику и прешла на роботне место наставнїци за подобове воспитанє у ОШ „Михайло Пупин”. Док там робела, сцигли аж 102 дипломи за активносц школярох зоз подобового, хтори едуковала.
Ище як малючке штирирочне дзивчатко любела койцо мишац у склєнїчкох, и уж указовала свой талант ґу малярству, алє озбильни едукациї и свой розвой у малярстве найвецей здобула през сотруднїцтво зоз Центром за подобове воспитанє дзецох и младежи Войводини, хтори основани давного 1914. року. У Центру мала виходзиско за нови идеї и пременки у подобовей настави, виглєдуюци и афирмуюци, насампредз, дзецинске творительство, прейґ нього ше возпоставяло медзинародне сотруднїцтво наших школох зоз школами у Европи и ширше, орґанизовало ше вистави. Центер дзе сотрудзовала мал найлєпших фаховцох зоз обласци подобовей култури и педаґоґиї, медзи нїма и припознатого у швеце Боґомила Карлавариса.
Канюхова була член Дружтва подобових педаґоґох Войводини, участвовала на семинарох и совитованьох, а вельо раз є наградзована за єй студийни роботи зоз обласци подобового воспитаня.
Од своєй першей самостойней вистави 1984. року у КУД „Максим Горки”, мала ище 7 самостойни и вецей як 15 колективни, а припознаня, награди, подзекованя, Златни плакети, хтори анї нє мож начишлїц кельо их єст, за свойо роботи доставала по цалей Югославиї (за хтори гвари же су наисце окремни) од Битолю, прейґ Риєки, Норичу, з Прешова и ище велїх местох – шицки ище чува и цеши ше у нїх. А як би и нє, кед Сава Степанов, подобови критичар, гвари же єй дїла то жвератко єй души, а „у єй малюнкох єст слики дожицох, у нїх єст души, щиросци и узретей творительней страсци, у велїх цалком персонизовани нукашнї слики хтори настали зоз подобовим уметнїцким зазначованьом власних биолоґийних и психолоґийних импулсох”.
Єй скромносц, даванє себе и вельки талант препознала и КПЗ Сербиї та ю наградзели зоз Златну значку, а 2011. року є уписана до Енциклопедиї сучасней України на предкладанє Националней академиї наукох України.
На концу малярка и педаґоґиня о себе гвари – Мойо мальованє то за мнє моя споведз и у нєй сом зазначела мою радосц, бриґу, страх. Роботу наставнїка подобового воспитаня зоз дзецми и мойо мальованє нє можем розгранїчиц. Но, заш лєм, робота зоз дзецми вично будзе виполньовац мою душу.